Жив собі дуже багатий чоловік, він часто хвалився, що краще від нього ніхто не живе, бо він ніяких клопотів не має. Дізнався про це цар і дуже розгнівався, як таке може бути, що цар має клопоти, а хтось їх не має. Написав цар чоловікові листа, загадавши дві загадки: щоб полічив на небі всі зірки і щоб написав цареві, де середина світу. Дав термін чотири дні. А якщо цього не зробить, то зніме йому голову з плечей.

Прочитавши листа, багатий чоловік дуже зажурився. Довідався про це один циган і запропонував чоловікові піти замість нього до царя, якщо той дасть йому корову.

– Я тобі дам і три корови, якщо мене виручиш, – відказує багатий.

Тоді циган помився, поголився, переодягнувся, сів на коня і поїхав до царя.

– От я і приїхав до вас, славний царю, зі своїми відповідями на ваші загадки, – каже циган цареві.

Тоді цар питає:

– Ну, чи порахував ти, скільки на небі зірок?

– Порахував, – відповідає циган.

– Ну, то скільки ж на небі зірок? – питає цар.

– Саме стільки, скільки на цьому коневі волосин, – відповідає циган, – якщо не вірите, славний царю, то самі полічіть.

Бачить цар, що загадка відгадана, і не знає, що на це сказати. Питає другу загадку:

– А де середина світу?

Циган покрутився і на одному місці вдарив палицею об землю і каже:

– Якраз тут і є середина світу. Якщо не вірите, славний царю, то переміряйте.

Не знав цар, що на це циганові відповісти, і відпустив його додому. Приходить циган до чоловіка і розповідає, як було. Віддячив той циганові, дав три корови та ще й триста золотих грішми.

– Оце тобі, цигане, за те, що ти врятував мене від смерті, – сказав на прощання.

І з того часу на небі зірок раховано-непераховано. А де середина світу досі ніхто не знає.

Весна незабаром

Цілу зиму Їжачок дивився один довгий-довгий сон: ніби ліс замело снігом, завивають хуртовини і над його ніркою виріс величезний замет. А старі сосни в цьому сні жалібно скрипіли від морозу.

Потім Їжачок повернувся на другий бік, і йому відразу наснилося, як бризнуло яскраве сонце і згодом з'явилася перша проталина.

Лісова проталина швидко зазеленіла, і на ній розквітнув боязкий блакитно-білий пролісок...

Їжачок розплющив очі, обережно визирнув і побачив неподалік крихітну проталину з маленькою квіткою.

«Добрі сни завжди збуваються!» – сказав собі Їжачок.

Їжачками запахло!

Їжачок прокинувся від сильного запаху березових бруньок. Він вибрався з нірки, принюхався... Його чуйний ніс розрізнив ледь вловимий трав'яний аромат.

А на галявині весело стрибав Заєць.

– Ти чого це радієш? – запитав Зайця Їжачок.

– От вже і першими їжачками в лісі запахло, – радісно відповів Заєць. – Весна прийшла!

Весна прийшла

Біля старого пня крізь мох проклюнувся зелений паросток, тоненька билинка.

– Рости велика-превелика! – сказав Їжачок.

А коли він наступного дня знову пробігав повз старого пня, билинка була вже вище за Їжачка.

– Якщо справа так піде, ти виростеш до самого неба! – здогадався Їжачок.

Їжачок задер голову, подивився на билинку знизу вгору. Та раптом зрозумів, що небо починається зовсім поруч, якраз над верхівками найвищих билинок.

Літо

На листі подорожника Їжачок побачив крихітну, з голови до ніг вкриту колючками комашку.

– Привіт! – ввічливо привітався першим Їжачок. – Напевно, серед комашок і жуків ти – ніби маленький їжачок?

– Авжеж! – погодилася Комашка. – А ти, мабуть, серед своїх – велика колюча комашка, так?

Їжачки у дзеркалах

З самого ранку Їжачок вирушив подорожувати світом. Вже через п'ятнадцять кроків він побачив зарості костяники.

На широкому зеленому листку лежали чотири великі прозорі краплі роси.

Їжачок підійшов до листочка і віддзеркалився у кожній з чотирьох крапель. Стало схоже, ніби на різьбленому листку зібралася щаслива їжача родина.

– Вітаю вас, маленькі мокрі їжачки! – радісно вигукнув мандрівник. – Оце початок! Скільки ж незвичайного і дивовижного у мене попереду!

Зелений їжак

Знайома Сорока розповіла Їжачку, що з великої висоти наша земля схожа на величезного згорнутого клубком їжака.

– Дерева стирчать, мов голки! – тріщала Сорока. – Мов голки, мов голки! Тільки все зелене...

– Зелений їжак... – усміхнувся Їжачок. – Зелені їжаки – вони найдобріші...

Дощ

З-під похмурої хмари визирнуло сонце. Наступної миті різнобарвна блискуча веселка висвітлила півнеба.

– Ах! – вигукнув зачарований Їжачок.

Під великою сосною, ховаючись від дощу, стояв Ведмідь.

– Веселкою найкраще милуватися з малиннику, – поважно проказав Ведмідь. – Ти їси собі малину, прямо жменями – та одночасно на веселку дивишся! Або ще гарна веселка з медом...

– Придивись! – показав лапкою Їжачок. – Хіба ти не бачиш, що веселка найбільш схожа на ведмедя?! На величезного прозорого і різнобарвного ведмедя, що вигнув спину вище за хмари?!

– Авжеж! – почухав потилицю клишоногий. – І зовсім добре дивитися на веселку, коли поруч із тобою маленький розумний Їжачок!

Пройшов теплий літній дощ, і в низинці посеред галявини утворилася велика калюжа.

– Охо-хо, – журився Заєць. – Тепер мені доведеться оббігати це місце. Тільки б лапи не замочити!

– Нічого! – відповів Зайцю Їжачок. – Зате вночі в калюжі буде видно зірки, а вдень хмари!

Прикмета

На великий гриб видерлася Жаба. Умостилася на широкій червоній шапочці і ну кричати що було сили:

– Це мій гриб! Нікому не віддам! Нікуди звідси не піду!

– А так навіть зручно, – зауважив на це Їжачок. – Тепер у нашому лісі ніхто не заблукає! Чудова прикмета: величезний гриб, на якому сидить Жаба!

Жаба почула, образилася і пострибала геть.

– Теж непогано, – сказав Їжачок. – Чудова прикмета: здоровенний гриб з червоною шапочкою, на якому, як всі пам'ятають, колись сиділа Жаба!

Готуємося до зими

Їжачок і Білочка готувалися до приходу зими. Вони збирали яблука, гриби і горіхи.

– Подивись, який чудовий березовий листок! – сказав раптом Білочці Їжачок.

– Хіба листя заготовляють про запас? – здивувалася Білочка.

– Це те, що буде снитися мені всю зиму, – сумно відповів Їжачок.

Осінь

Повз Їжачка у повітрі плавно пропливла срібляста нитка павутиння. Їжачок бува вхопив павутинку за кінчик, але та затріпотіла і вирвалася на волю.

Різкий порив вітру підхопив павутинку і став піднімати все вище і вище. Згодом павутинка злетіла над верхівками сосен і розчинилася в небі.

Синє небо одразу ж зробилося холодним і прозорим.

– Хіба ж спіймаєш її, осінь, – зітхнув Їжачок. – Та хоч і спіймаєш – та не втримаєш...

Зима

Випав перший пухнастий сніг. Зовсім неподалік від своєї нори Їжачок знайшов на снігу великі ведмежі сліди.

– Ну от, здається, всі справи перероблено, – сказав собі Їжачок і акуратно зробив поруч з ведмежим відбиток своєї маленької пазуристої лапки. – Нехай усі знають, що ми з Ведмедем спати пішли, до весни!

Жили колись дві жабки. Були вони подруги і жили в одній канаві.

Одна з них була справжня лісова жабка – спритна, смілива, весела.

А друга була боягузка і ледарка. Про неї навіть казали, ніби вона народилася не в лісі, а десь у міському парку...

Якось вночі пішли жабки погуляти.

Ідуть лісовою стежкою, як раптом бачать – стоїть хатка.

А біля хатки – льох, а з того льоху пахне чимось смачним.

Забралися вони до льоху, стали там грати та стрибати.

Стрибали, стрибали, аж поки впали у глечик зі сметаною.

І почали тонути. Але ж тонути їм, звісно, не хотілося, і тоді стали вони плавати й борсатися.

У глечика були дуже слизькі й високі стінки, і жабкам було аж ніяк звідти не вибратися.

Та жабка, що була ледаркою, думає: "Все одно мені звідси не вилізти, нащо ж мені дарма борсатися, краще вже одразу потонути."

Подумала так і потонула.

А друга жабка думає: "Е, ні, потонути я завжди встигну, я краще ще трохи поборюся, поплаваю, хто знає, може воно щось із того й вийде".

Тільки – ні, нічого не виходить, як не плавай, далеко не упливеш.

Проте не здається жабка. "Нічого! Адже я ще жива – отже, треба жити!"

З останніх сил бореться хоробра жабка зі своєю жаб'ячою смертю, дриґає лапками і думає: "Ні, не здамся!"

Як раптом – що таке? Під ногами у жабки не сметана, а щось тверде, наче земля.

Подивилася вона униз і здивувалася: грудка масла!

"Адже це я сама, своїми лапками з рідкої сметани тверде масло збила!" – зраділа жабка.

"Отже, добре я зробила, що одразу не потонула!"

Подумала жабка так та й вистрибнула з глечика.

І пострибала жабка додому, у ліс.

А друга жабка так і залишилася лежати у глечику. Що ж... Правду кажучи, сама ти, жабко, винна. Не зневірюйся! Не вмирай раніше за смерть.